Про традиційне зимове вбрання мешканців Рівненщини

Ще подекуди в селах можна знайти стародавній одяг українців, який передається у спадок від покоління до покоління. 

В кожному куточку України традиційне вбрання мало свої особливості: різні візерунки, крій, довжину, назву, кольори тощо. Одяг, який в умовах натурального господарства виготовляли власноруч, був тісно пов’язаний з духовним життям українців, їх обрядами та звичаями, пише сайт rivnenchanka.info.

Всі символи, зображені на вбранні, не були випадковими, а мали своє значення.

З народних джерел дізнаємося, що процес виготовлення одягу був непростим. Змалку дівчат, причому незалежно від достатків сім’ї, навчали ткати, прясти, вишивати. В кожній хаті мали ткацький верстат. 

Види зимового верхнього одягу

Святкова жіноча свита, пошита із рядовини. Початок XX століття. Рівненська область, Сарненський район

Про те, що зими були морозними та сніжними, свідчить наявність у наших предків теплого зимового вбрання. 

Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита – з цього прислів’я зрозуміло, що господарі дбали про те, щоб не було голодно і холодно.

Традиційний зимовий одяг українців формувався не одне століття. 

Домоткане сукно зазвичай мало ширину не більше 75 сантиметрів, тому для виготовлення широких деталей верхнього одягу доводилося зшивати частини сукна. Саме через це одяг мав вигляд мозаїки. Колір також міг відрізнятися, адже це залежало від породи овець.

Крій суконного верхнього одягу для жінок та чоловіків практично не відрізнявся один від одного. Відмінність була в декоруванні – жіночий одяг мав більше вишивки та інших видів декору.

Серед найпоширених видів верхнього зимового одягу українців були:

• поліська жіноча свита – виготовлена з білого овечого сукна з китицями та вовняними шнурами (Рівненщина);
• поліська жіноча свита – латуха – з темного сукна оздоблена яскравими помпонами (Волинь);
• гуцульський сардак (Івано-Франківськ);
• уйош – чоловічий верхній одяг із вовняного сукна (Закарпаття);
• сердак – виготовлений із валяного овечого сукна та декорований викладкою вовняним шнуром, який одягали на свята (Чернівці);
• покутський святковий сардак (Івано-Франківськ);
• чугай – подільське чоловіче вбрання, виготовлене з доморобного валяного сукна (Хмельниччина);
• святкова жіноча свита із рядовини (Рівненщина);
• курта (куртак) – верхній одяг селян, який шили з рядовини, доморобної тканини, виготовленої з лляних ниток із вовняним підтканням (Рівненщина);
• кожух.

Кожух був найпоширенішим зимовим одягом українців, який виготовляли зі шкіри овець. Кожухи були коричневого або білого кольору. Вичинка білої овчини була складнішою та коштувала дорожче. 

Комір зазвичай виконували у формі стійки. Прикрашали кожухи аплікацією з кольорової шкіри, вишивкою, китицями з різноколірних вовняних ниток, нашивками яскравих шнурів тощо.

Щоб мати кожух, потрібні були статки. Траплялося, що цей вид зимового вбрання в родині був лише в одному екземплярі, тому часом його носили по черзі. Використовували також теплий суконний одяг.

А заможні українці на свято мали окремі святкові кожухи, які оздоблювали шовковими нитками.

Верхній одяг на Рівненщині

Свита

На Рівненщині основними верхнім одягом були кожухи та свити. 

Свити виготовляли з домотканого овечого сукна. Такі свити були сірого, коричневого або білого кольорів. Білі свити особливо берегли, адже їх обов’язково одягали на весілля.

Жінки носили переважно короткі свити, а чоловіки – довгі.

Застібок такий верхній одяг не мав, його загортали на лівий бік і підперізували поясом: плетеним – чоловіки та тканим поясом – жінки. Ткали сукно для свит в домашніх умовах, після чого його спеціально обробляли.

Залежно від крою, довжини, призначення, орнаментування в різних куточках Рівненщини свити мали свою назву:

• куцак;
• куцан;
• капота;
• сірак;
• семряга;
• гунька та інші. 

Прикрашали свити теж залежно від території. Так, у Дубровицькому районі їх зовсім не прикрашали. А ось у Володимирецькому та Сарненському районах був особливо багатий убір. 

Також на Сарненщині виготовляли коротке суконне вбрання, яке на щодень носили переважно чоловіки.

Традиційним одягом поліщуків були кожухи. На Рівненщині вони були довгі. Прикрасою хорошого кожуха завжди був комір. Його переважно робили виложистим, в якому можна було в завірюху сховати голову. 

Короткі кожухи, які оздоблювали вишивкою та хутром, з’явилися пізніше. Виготовляли їх переважно для жінок. 

І свити й кожухи прикрашали нашивними вовняними шнурами та вишивкою.

Особливо красиві кожухи виготовляли на Сарненщині. Їх колір міг бути від жовтого до вишневого. Петлі для застібок прикрашали вишивкою, а ґудзики були дерев’яні великої форми.

Для подорожей на великі відстані використовували довгі кожухи, а короткі – для щоденного вжитку на господарстві. 

Поліщуки могли придбати кожух на ярмарках у Степані, Дубровиці або ж Пінську.

Часто замовляли пошив кожуха. В той час ремісники, які вміли обробляти хутро та шити з нього вироби, часто їздили по селах. Щоб виконати замовлення, кушніру (а так називали таких спеціалістів) доводилося кілька днів жити у замовника, аж поки не закінчить роботу.

Прикрашали верхній сукняний одяг обшивкою вовняним шнуром червоного, синього або чорного кольору. Таке оздоблення було на комірі, відворотах рукава, бокових швах, прорізах кишень, правій полі. На жіночому верхньому одязі воно ще доповнювалося вишивкою вовняними чи бавовняними різноколірними нитками. А ще на такому жіночому вбранні були кольорові помпони. 

Здолбунівські майстри виготовляли свити, які мали округлу форму коміра. Вишивали орнамент чорними вовняними нитками. Він складався з хрестоподібних елементів, прямих та ламаних смуг. 

На Дубенщині особливо багато прикрашали чемерки, смеряги – один із видів верхнього сукняного одягу. 

Зокрема, чемерки виготовляли з коричневого валяного сукна. Комір у такому одязі був спочатку відкладним, а пізніше його почали робити у формі стійки.

Комір, права пола, стан та відвороти рукавів прикрашалися вишивкою різноколірними нитками. Примітно, що у верхній частині лівої поли вишивали орнамент рослинної тематики. 

Також на Дубенщині шили чемерки сірого кольору, які обшивали чорним плисом, вишивкою різноколірними нитками або тасьмою для декору.

З коричневого сукна виготовляли капоти (вбрання, зібране до талії). В такому вбранні прикрашали тасьмою синього кольору або синім сукном відвороти рукавів, прорізи кишень, округлий комір. Позаду біля пояса вишивали орнамент у вигляді ялинки.

Семряги – верхній одяг, виготовлений із білого сукна, прикрашали широкою орнаментальною смугою верхню полу. Також вишивка була на швах, прорізах кишень та відворотах рукавів. Традиційні кольори – червоно-сині, пізніше почали вишивати різноколірними нитками.

Аналогічним з сукняним вбранням було оздоблення поліських кожухів. Зазвичай вишивку робили на грудній частині, рукавах, кишенях, подолі. Нитки використовували різноколірні.

У 20-30 роках минулого століття надзвичайною майстерністю вирізнялися жіночі кожухи вишневого та жовтого кольорів, які виготовляли корецькі майстрині. Елементи вишивки розміщувались на обох полах, навколо шиї, на рукавах, у нижній частині.

Гарний зимовий одяг говорив про статки родини та їх працелюбність. Адже на таку річ потрібно було чимало потрудитися.

До цього часу збереглася приказка: у кого кожух та свита – у того душа сита.