Для наших предків весілля завжди було священним дійством, оповитим традиціями, обрядами, символізмом. На традиційному весіллі все мало своє сакральне значення – одяг, квіти, хліб, пісні, рушники, тощо. Звичайно, традиції та звичаї весільної обрядовості дещо відрізняються в тих чи інших регіонах України, пише rivnenchanka.info. Мало свої особливості і весілля на Рівненському Поліссі. Зокрема, поринемо в обрядовість Сарненщини та Дубровиччини.
Обряди та звичаї на весіллі
Рівненське Полісся – це унікальне середовище традицій, звичаїв, обрядів та духовної спадщини. Яким же було традиційне весілля кінця XIX-початку XX століть на території Рівненського Полісся, зокрема, на Сарненщині та Дубровиччині? Варто відразу сказати, що традиції, обряди, одяг, атрибути весільної обрядовості на Рівненському Поліссі були схожими з іншими історико-географічними регіонами України. Однак все ж вони мали свої особливості.
Зазвичай, весілля тривало 3 дні: суботу, неділю та в понеділок. У понеділок весілля продовжувалося в хаті нареченого – родичі та друзі молодят приходили «на гості».
Наприкінці XIX століття шлюби на півночі Рівненщини укладали досить рано – дівчата виходили заміж у віці 16-18 років. Однак у деяких молодят період дівування та парубкування тривав й довше – укладали шлюби й у віці 20 і більше років.
Цікавим обрядом в північних районах Рівненщини були запоїни – так звані весільні переговори. До молодої приходили старости, аби поговорити з її родичами про хід весілля. Зазвичай старости приходили з горілкою, яку під час перемовин випивали. Під кінець цих «переговорів» брат нареченої засипав в уже порожню пляшку з-під горілки зерно, ставив зверху букет та перев’язував яскравою стрічкою.
Такий атрибут свідчив про те, що сторони вже про все домовилися, а значить весіллю бути. Старости, вертаючись додому, показували всьому селу пляшку з зерном – так односельці дізнавалися, що скоро в їх селі на одну сім’ю стане більше.
Досить цікавим також був обряд зустрічі на Рівненському Поліссі. Зокрема, на Сарненщині хрещену матір молодого зустрічала мати молодої та подружка нареченої. Під час обряду зустрічі подружка молодої тримала решето, в якому були хліб і мед. Цими смаколиками мама нареченої пригощала хрещену матір молодого.
В давнину весілля було не просто укладанням подружнього союзу між чоловіком та жінкою – це було поєднання двох родів. Про глибину такого трактування свідчать обряди обміну хліба та злучення свічок. Батьки наречених обмінювалися хлібинами, загорнутими в рушник. Це означало обмін дітьми.
А от злучення свічок відбувалося уже після того, як молода пара повінчалася. Після таїнства хрещення свахи з боку нареченого та нареченої схрещували свічки. Робили це на порозі дому нареченого, де мала жити новостворена родина. Цікаво, що кожна сваха старалася, аби її свічка була чим вище – це означало б домінування того чи іншого роду в новоспеченій сім’ї.
Звичайно, важливими обрядами на Поліссі були випікання короваю та покривання голови нареченої. Наприклад, на Сарненщині двічі покривали голову молодій. Перший раз – вдома у нареченої, під кінець весілля. Щоправда, хустку або намітку лише накидали на голову. Вдруге покривали голову нареченій вдома у молодого. Робила це свекруха. Сам обряд символізував прощання дівчини з дівоцтвом та отриманням нового статусу в житті – заміжньої жінки.
Одяг молодят
А яким же був одяг молодят на півночі Рівненщини наприкінці XIX – на початку XX століття? Весільне вбрання нареченої складалося з сорочки, лляної спідниці, фартуха, камізельки, крайки та намітки. Весільну сорочку виготовляли з тонкопрядного білого або як його ще називають серпанкового лляного полотна. Виготовлення сорочки для нареченої могло зайняти два роки. Поверх сорочки одягався білий фартух. На Сарненщині обов’язковим елементом весільного вбрання молодят були білі свити.
Надзвичайно скромним було вбрання нареченого на Дубровиччині. Весільна сорочка, яку молодому дарувала його майбутня дружина, була з білого або сірого лляного полотна. Вона одягалася навипуск поверх вузьких штанів, пошитих з сірого нечесаного льону. Молодий обперізувався широким смугастим поясом, який називали крайка. З лівого боку і наречений, і наречена чіпляли вінчальну квітку.
До слова, в жовтні 2022 року у етнопарку «Ладомирія», що на Радивилівщині, працівники етнорезиденції відтворили весільний одяг жителів Дубровиччини (на фото вище), який побутував наприкінці XIX-на початку XX століть.
