На початку Другої світової війни окуповане Рівне звело разом двох людей, чиє знайомство перетворилося на історію кохання. Улас Самчук на той час був визнаним письменником, а Тетяна Прахова випадково опинилась у місті разом із київською кіногрупою Івана Кавалерідзе. Їхній роман розгортався на тлі непростих обставин, адже обоє на той момент перебували у стосунках. Усупереч усьому вони обрали бути разом. Попереду на пару чекали евакуація з Рівного, поневіряння зруйнованою Європою та еміграція за океан. У цій статті на rivnenchanka.info розповідаємо, як перетнулися шляхи Уласа Самчука й Тетяни Прахової та через які випробування пройшли їхні стосунки.
Знайомство Уласа Самчука й Тетяни Прахової
У серпні 1941 року через воєнні обставини в місті Рівне опинилася знімальна група режисера Івана Кавалерідзе. Вона була змушена перервати роботу над фільмом «Пісня про Довбуша». 16 серпня 1941 року у своєму щоденнику Улас Самчук зафіксував знайомство з кіномитцями, серед яких були:
- Іван Кавалерідзе, який одразу справив на письменника приємне враження;
- кінооператор Іван Шеккер із дружиною Вірою;
- асистентка режисера з монтажу Тетяна Прахова.
Крім роботи за кадром, Тетяна мала й акторський досвід. Зокрема, вона знімалася в легендарній «Землі» Олександра Довженка. Письменник Улас Самчук був зачарований новою знайомою. У спогадах він описував її як жінку з великими, глибокими карими очима та яскравим рум’янцем.
Еволюція почуттів письменника та кінематографістки простежується на сторінках щоденника Самчука. Тон його записів поступово стає теплішим та інтимнішим.
Невдовзі письменник разом із кіногрупою вирушив у подорож знайомими йому місцями. Вони відвідали Кременець, Тилявку, Дермань та Луцьк. Історикиня Богдана Бержицька у дослідженні для «Локальної історії» припускає, що саме під час тих мандрівок між Уласом і Тетяною спалахнув роман.
Красномовним є ще один факт, на який звертають увагу дослідники: із 26 серпня до 24 жовтня 1941 року в щоденнику Самчука настає нетипово довга пауза. Коли ж письменник повертається до записів, у них з’являються щемкі нотки через від’їзд Тетяни: «Вечори вдома вже тихі». А згодом виринає лаконічне, але змістовне: «У Тані».
Ця зустріч зафіксована не лише на папері. У фондах Рівненського обласного краєзнавчого музею зберігається унікальна світлина, датована початком серпня 1941 року. На ній у центрі стоїть Улас Самчук, а поруч — Тетяна Прахова (перша ліворуч), Іван Кавалерідзе та подружжя Шеккерів. Цей кадр став цінним документальним свідченням початку спільної історії двох талановитих людей.
Кохання на руїнах минулого
Після перших зустрічей та недовгих розлук стало зрозуміло, що для Уласа Самчука й Тетяни Прахової їхнє знайомство — це щось значно більше, ніж швидкоплинний епізод воєнного літа. На початку 1942 року Тетяна повернулася до Рівного. Відтоді Самчука та Прахову об’єднували не просто листування та побачення між поїздками — вони розпочали спільне життя.
Цей крок дався нелегко обом, адже означав свідомий розрив із минулим. Тетяна була заміжня за Іваном Праховим, який тоді перебував на фронті, і виховувала маленьку доньку Ірину. Улас також перебував у стосунках. Його цивільна дружина Марія Зоц у той період мешкала в Празі.
Письменник не намагався прикрасити ситуацію. У щоденниках, які згодом вивчали його біографи, він відверто писав про докори сумління та біль, якого завдав Марії своїм вибором. Водночас він ніколи не перекладав на неї провину за розпад їхнього шлюбу. Ця деталь надзвичайно важлива, адже дозволяє побачити історію Тетяни Прахової та Уласа Самчука не як безтурботну інтрижку, а як складне, вистраждане рішення двох людей, яке мало високу ціну для них та їхніх близьких.
Спільний побут пара вибудовувала у тривожній окупаційній реальності. Поки Самчук продовжував редагувати часопис «Волинь» — одне з головних, хоч і жорстко контрольованих німцями, видань, Тетяна була його надійною опорою. Прахова стала найближчою людиною письменника в часи, коли майбутнє було непередбачуваним, репресії посилювалися, а люди зникали безвісти.
Рівне відіграло визначальну роль у їхній історії. У місті почуття пари пройшли перший серйозний етап — від романтичного захоплення до створення родини. Живучи в Рівному в складні часи, пара намагалася будувати плани на майбутнє.
Проте їхні мрії про стабільність виявилися крихкими. Восени 1943 року фронт невпинно наближався до Рівного. Улас і Тетяна усвідомили, що мусять їхати. Їхня історія, яка зародилася в Рівному, переходила в нову, драматичну фазу. Попереду на них чекали поспішна евакуація, важка дорога та життя далеко від місця їхньої першої зустрічі.
Прощання Тетяни Прахової та Уласа Самчука з Рівним
Восени 1943 року Улас Самчук і Тетяна Прахова назавжди покинули Рівне. Це був не спланований переїзд із ретельно зібраними валізами, а вимушена втеча від небезпеки. Разом із ними Рівне покидали й інші містяни, які усвідомлювали, що залишатися під радянською окупацією смертельно небезпечно.
Дорога в еміграцію не нагадувала спокійну мандрівку. Замість пасажирського потяга — переповнений товарний вагон. Подорож тривала кілька виснажливих днів. У тісноті, холоді та повній невизначеності люди їхали в невідомість, не маючи жодного уявлення, де опиняться завтра й чи матимуть дах над головою.
Для Самчука й Прахової це була не просто втеча від лінії фронту. Вони прощалися з містом, яке за два роки стало колискою їхньої особистої історії любові. Там перетнулися їхні долі. А тепер закохані їхали геть, гірко усвідомлюючи, що можуть більше ніколи не повернутися в Рівне.
Спершу евакуаційний шлях привів Уласа й Тетяну до Львова, згодом — до Перемишля й Городка. Від’їзд з Рівного став для письменника безповоротною межею. Позаду залишилися Волинь, активна громадська діяльність та дітище його останніх років — часопис «Волинь». Попереду був період постійного переміщення, що пролягав через табори для біженців і, зрештою, привів подружжя до еміграції за океан.
Разом до кінця
Покинувши Україну, Улас Самчук і Тетяна Прахова опинилися в Німеччині, де минули їхні перші повоєнні роки. Для сотень тисяч українських мігрантів зруйнована Європа стала новою суворою реальністю — з життям у таборах, виснажливим оформленням документів і пошуком відповідей на питання, куди їхати далі.
Уласу й Тетяні довелося будувати своє майбутнє майже з нуля. Втім, навіть у цих умовах Самчук не полишав пера. Письменник активно долучився до створення українського культурного простору в еміграції, а гіркий досвід війни, втрати дому та вимушеного переселення поступово ставав фундаментом для його нових творів. І весь той час Тетяна Прахова незмінно залишалася його головною опорою.
У 1948 році подружжя емігрувало до Канади. Місто Торонто стало їхнім домом на наступні десятиліття. Там письменник продовжив свою літературну і громадську працю: писав книги, видавав спогади, розбудовував діаспорні організації, ставши одним із найвидатніших репрезентантів української культури за кордоном.
Тетяна завжди була поруч з Уласом. Хоча її ім’я значно рідше згадується в літописах української історії порівняно з іменем чоловіка, для самого Самчука вона була музою та людиною, з якою він розділив більшу частину свого життя.
Спільна подорож Уласа й Тетяни виявилася значно довшою і складнішою, ніж будь-хто з них міг уявити того тривожного серпня 1941 року в окупованому Рівному. Тоді вони ще не знали, що попереду на них чекає розбудова нового життя в Канаді.
Улас Самчук відійшов у вічність 9 липня 1987 року в Торонто. Тетяна Прахова пережила його майже на 3 роки.
Історія Самчука й Прахової — це не кінематографічна казка, а справжнє життя з непростим вибором, втратами й відвагою починати все заново на уламках минулого. Їхні стосунки, що зародилися в Рівному, витримали й воєнні випробування, й вимушену еміграцію, довівши, що справжнє почуття сильніше за обставини.