Про зачіски поліських жінок

Здавна волосся вважали головною прикрасою. В культурах різних народів світу йому надавали особливого значення. Обряди та звичаї, пов’язані з волоссям, відображали вірування наших предків у його надзвичайну силу, пише сайт rivnenchanka.info.

Значення волосся у слов’ян 

Вважалося, що у наших предків слов’ян волосся символізувало життєві сили. З давніх часів вірували, що обрізавши волосся, у людини можна відібрати силу і здоров’я. Сили мороку і люди, що їм служили, використовували волосся у своїх темних ритуалах, щоб з молодої людини зробити старого і навіть навести на людину смерть. Наші пращури шанобливо ставилися до свого волосся, адже все, що даровано людині, необхідне для її гармонійного життя.

Волосся здавна образно порівнювали із засіяним полем пшениці. І досі в побуті можна почути слово коси, з наголосом на першому складі. А у предків-слов’ян волосся називали космами, що пов’язане з космосом, який живив людину.

Волосся у слов’ян також символізувало безліч світлих природних і божественних сил, які допомагали людині в її житті. Ще з волоссям пов’язували достаток і щастя в сім’ї. 

Дівчаткам з дитинства волосся заплітали в одну трипроменеву косу, яка розміщувалася вздовж хребта. Вважалося, що всі світлі вселенські сили через волосся переходять в хребет, наповнюючи тіло, душу і дух дівчини особливою життєвою силою та готуючи її до майбутньої священної місії материнства.

Коли ж дівчина виходила заміж, то її дівочу косу розплітали, а натомість заплітали дві коси. З цього часу вона отримувала через волосся, заплетене у дві коси, вселенські життєві сили не лише для себе, але і для майбутньої дитини.

Чоловіки також дбайливо ставилися до свого волосся. При цьому вони надавали йому ще більшого значення, ніж жінки. Але символом зрілості, мужності та самостійності чоловіків все ж була борода. 

Дітям до 12 років волосся не стригли взагалі, навіть кінчики не підстригали. Адже вважалося, що так можна зістригти розум, що осягає життя, закони роду і світобудови, та позбавити дітей життєвої сили, дарованої природою, та оберегової сили, яку давали Боги-Покровителі й батьки.

Підстригали кінчики волосся молодим людям, які мали 16 та більше років. Робили це для кращого росту волосся. При цьому підстригати волосся можна було не більше як на 11 міліметрів та виключно у дні нового місяця.

Слов’яни розчісували волосся гребінцем, який виготовляли зі священних металів або з гілки священного дерева. Дітям розчісували волосся батьки, а як вони підростали, то робили це вже самостійно. Загалом, довірити розчісувати своє волосся могли тільки тому, кого добре знали та кого любили. Дівчина могла дозволити розчесати її волосся тільки своєму обранцю або чоловіку.

Наші мудрі предки навчали тримати волосся в чистоті. Вважали, якщо у людини волосся чисте, тоді й помисли людини також чисті.

Також примітно, що у слов’ян було за правило спалювати зістрижене волосся, або те, яке впало на підлогу при розчісуванні. Викидати його категорично заборонялося, адже так можна було позбавити себе життєвої сили, яку надавала природа та небесні боги. 

Покину розплетеною, аби хлопці милувалися

Довге густе волосся завжди було ознакою дівочої вроди, а охайно заплетена коса була символом незайманості та дівування.

В кінці XIX – початку XX століття у Правобережній частині України дівчата в будні носили волосся, заплетене в одну косу, а у свята – у дві. 

На Рівненщині на початку XX століття дівчата переважно заплітали дві коси, які обов’язково прикрашали “лєнтами” або “косніками”. Стрічки купували, а кісники виготовляли самостійно з різноколірних вовняних ниток, які скручували між собою.

Більшу перевагу надавали саме кісникам, адже дозволити собі купувати стрічки могли заможні селяни чи містяни. 

Через те, що стрічки були предметом розкоші, то часто можна було зустріти, що поліські дівчата у дві коси вплітали одну цілу стрічку.

У Рокитнівському районі дівчата заплітали волосся у три, чотири коси. Такий спосіб плетіння використовували ті, у яких було тонке волосся.

Також на Рівненському Поліссі дівчата любили плести косу до половини довжини, при цьому стрічка теж впліталася, але не зав’язувалася. Зазвичай так дівчата намагалися сподобатися хлопцям.

У свята завжди намагалися прикрасити голову красивіше. У 20-30-х роках XX століття на голову пов’язували стрічку.  

Стрічку прикріплювали на потилиці й до неї чіпляли ще декілька різноколірних стрічок. Дуже часто стрічку також прив’язували до намиста. А у Дубровицькому районі поєднували стрічки та хустку. Стрічки прикріплювали до хустки й намиста і частину з них перекидали наперед.                                          

В селі Масевичі Рокитнівського району на свято виготовляли головний убір, який мав назву “чуб”. Для цього на стрічку пришивали дукачі або намисто. Таку стрічку пов’язували на голову, а поверх одягали вінок, на  якому було багато довгих та різноколірних стрічок. 

Також тут був звичай виготовляти вінки з фарбованого в зелений колір гусячого пір’я. Однак такі вінки виготовляли вкрай рідко. 

Та й поліські дівчата намагалися до весілля вінки на голову не одягати. 

Щоб голова була накрита

Найпоширенішим головним убором заміжніх жінок  того часу була хустка. Хоча на Рівненському Поліссі незаміжні дівчата також носили хустки.  

До початку XX століття існувала відмінність у пов’язуванні хусток дівчатами та жінками.

Дівчата використовували кілька способів зав’язування хусток. Найпоширенішим був спосіб, при якому два бічні кінці зав’язували під підборіддям.

Дівчата із Сарненщини хустку замотували або, як ще казали, зав’язували гладко. 

Вже з 30-х років різниця між пов’язуванням хусток жінками та дівчатами поступово зникла.

У заміжньої жінки головним убором також слугувало довге рушникоподібне полотно – намітка, яка повністю закривала волосся жінки. Згідно з віруваннями наших предків, жінка не могла бути із заплетеним в косу волоссям, або волоссям, яке спадало на плечі, тому вона його закручувала. Це виконувалося за допомогою обручика, виготовленого з лляного полотна та гілок різних дерев і обмотаного шматком полотна. У Володимирецькому районі обручики виготовляли з полотна. Їх називали тканки. Ще за обручика могла слугувати полотняна торбинка, всередину якої клали льон або вовну. Такий обручок мав назву кімбалок або кімбалка. 

Далі поверх накрученого на обручик волосся одягали шапочку – чепець (чіпець, гаруночок, каптурик).

І обруч і чіпець були важливими елементами жіночого вбрання голови, адже виконували як практичну, так і оберегову функції. 

Вже поверх обруча та чіпця намотували намітки. На Рівненщині їх виготовляли з дуже тонкого полотна, яке називалося серпанком. До цього часу збереглися технології виготовлення цього прозорого домотканого полотна. До речі, на Рівненщині працює підприємство, яке спеціалізується на виготовленні одягу за давніми традиціями.

Для виготовлення серпанку використовували волокна льону-лущика. Зіткане густо полотно крохмалили та розтягували до прозорого стану спеціальним масивним камінням. Розмір намітки сягав від 2,5 до 4 метрів.

З щоденного вжитку намітки почали виходити в кінці XIX – початку XX століття. Пов’язували їх переважно на свята, коли йшли до церкви чи в гості, або тримали на смерть.