Ви познайомилися, згодом – закохалися, опісля – заручилися, тоді розписалися і ось врешті-решт дійшли до чи не найвагомішого – ви обвінчалися. Дати обітницю перед Богом – один з найважливіших кроків молодят, які стоять на порозі створення власної сім’ї. Чому найважливіший? Бо, погодьтеся, штамп на папері анулювати легше, ніж розірвати шлюб, укладений на небесах. Напевно, саме тому до вінчання наречені підходять (чи бодай стараються підійти) найбільш відповідально, пише сайт rivnenchanka.info. Цікаво, чи було так само раніше і чим особливий цей обряд на Рівненщині?
Вінчання як обов’язковий весільний обряд на Рівненщині
Хоч обряд вінчання і не є весільним нововведенням ХХІ століття, все ж про звичай знає або принаймні чула безперечна більшість з нас. І це не може не тішити, адже подібна статистика свідчить про те, що з роками таїнство шлюбу не відходить у минуле та не втрачає своєї актуальності. Так само, як і не втрачає своєї актуальності безпосередньо сутність вінчання: що колись, що тепер обряд проводили задля того, аби благословити наречених на щасливе подружнє життя та взяти шлюб перед Господом. Так само, як і у РАЦСі, у храмі молодята теж повинні були пообіцяти (та й обіцяють донині) залишатися разом і в радості, і в горі. Однак якщо в першому випадку чоловік та дружина клянуться у любові та вірності одне одному, то в другому – дають обітницю Богові. І ця обіцянка вважається настільки сильною, що, згідно з церковними правилами, вінчатися дозволяється лише один раз. Ба більше, серед жителів Рівненщини побутує думка, що чоловік і дружина, які не відбули обряд таїнства шлюбу на землі, не зможуть зустрітися після смерті на небі. Мовляв, у цьому житті одне одному ви ніхто. Ось так.
Якщо ж сутність вінчання залишається однаковою вже протягом не одного століття, то ось важливість проведення обряду змін таки зазнавала. Спочатку на Рівненщині (та й у більшості інших областей України) цей етап вважався, так би мовити, другорядним фактом, що засвідчував укладання союзу між молодими. Тобто сам процес вінчання обов’язковим був і тоді, однак наречених, які не розписалися та не відгуляли весілля, а лиш взяли шлюб у храмі, чоловіком та дружиною не вважали – навіть жити їм разом не дозволялося, до речі. Згодом ж ситуація перегралася: мовляв, вінчання не проводили, тож і сім’я ваша не сім’я. Щоправда, на законодавчому рівні подібне не закріплювалося ніколи, та все ж в українців добре працювало і працює донині правило під назвою “А що люди скажуть?”, тож якщо говорять, що без таїнства у храмі шлюб не шлюб, так воно тривалий час і вважалося. А що ж тепер? Тепер усе відбувається винятково за власним бажанням молодят: хто хоче вінчатися – вінчається, хто ні – той ні.
Коли відбувалося вінчання?
Найчастіше вінчалися молоді безпосередньо в день весілля. От зібрали наречену, зустріли її обранця, відбули викуп і поїхали разом до храму – такий розвиток подій був найпоширенішим на Рівненщині. Однак у деяких регіонах для обряду таїнства шлюбу виділяли окремий день. Наприклад, середа чи п’ятниця перед тією неділею, на котру було заплановане гуляння. Чому саме у ці будні? Бо ж напередодні постових днів, тобто у вівторок та четвер, вінчатися заборонено взагалі.
Також у декількох народознавчих дослідженнях є інформація про те, що в окремих випадках у Рівненській області таїнство шлюбу могли проводити задовго до самого весільного гуляння, а якщо бути точними, то в день сватання чи заручин. Пояснювали подібний поспіх тим, що не хотіли давати дівчині час на роздуми, аби, не дай Бог, молода не передумала виходити заміж. Тож бралися кувати залізо, поки гаряче, так би мовити.
Якщо ж говорити про сучасність, то тепер наречені вінчаються або у день весілля, як і колись, або ж після декількох років сімейного життя – на якусь річницю, наприклад, перепевнившись, що вона саме та і він саме той.
Вбрання по-рівненськи: як на вінчання одягалися молодята?
Раніше особлива увага наречених була прикута до їхнього зовнішнього вигляду. Фактично нічого не змінилося і тепер, щоправда, не без певних “але”. Колись молодята зосереджувалися винятково на вбранні – і зазвичай обирали для такої важливої події традиційний український одяг.
Наречена обов’язково йшла під вінець у вишитій сорочці. Вірили, що чим більше хрестиків на блузі дівчини, тим щасливішою буде її доля, тож часто в молодої сорочка була не просто вишита, а аж, точніше сказати, зашита, бо візерунками рясніли і рукави, і передня частина сорочки, і навіть задня. На низ наречена одягала спідницю з пасаманами – тобто з особливим мереживом, поверх якої йшов вишитий фартух. Обов’язковими були деталі: так з прикрас молода використовувала пацьорки – тобто дуже широке намисто, якщо на сучасний лад, а на голову одягала вінок зі стрічками, який, до слова, дівчина повинна була сама собі зробити до дня вінчання.
Щодо нареченого, то в день таїнства шлюбу він теж був у традиційному українському вбранні. Так молодий одягав святкову вишиту сорочку та штани. Також під час вінчання у нареченого обов’язково мав бути при собі маленький віночок. Його він, звичайно, на голові не носив – цю важливу дель чоловікові пришивали до сорочки.
Традиційне вінчання на Рівненщині: яке воно?
Оскільки вінчання вважалося одним з найважливіших етапів українського весілля, то можете собі уявити, якою була підготовка до обряду – зрозуміло, що дуже й дуже відповідальною. Відтак годині, коли відбувалося саме таїнство шлюбу у храмі, передували тижні, коли самі наречені та їхні рідні виконували ряд обов’язкових звичаєвих процедур.
Починалося все з домовленості з місцевим священником. Якщо подія припадала на день, коли вінчалися лише одні молоді, то добре, узгоджували все з отцем швидко. Якщо ж ситуація складалася кардинально навпаки, коли весіль було хоч греблю гати, тоді перемовини йшли дещо гірше. Але у висновку ніхто не обвінчений не залишався, тож домовитися таки виходило. Часто для цього необхідно було, так би мовити, задобрити священника, тоді батька молодого (обов’язково саме його) відправляли в гості до отця, але не з порожніми руками, а як годиться – з подарунками: курами, гусами, яйцями, закрутками та кількома карбованцями. От тоді домовленості вважалися успішно закритими.
Коли були розставлені всі крапки над «і» у питанні зі священником, то бралися готуватися до вінчання самі молоді. Обидвом, і нареченій, і нареченому, потрібно було за три тижні до таїнства шлюбу сходити до сповіді та причастя, аби створювати свою сім‘ю з умовно чистого аркуша. Також під час цих відвідин храму, коли в церкві перебували молодята, священник був зобов’язаний запитати у всіх присутніх, чи можуть закохані взяти шлюб, тобто чи часом не рідні вони і чи ніхто не проти їхнього одруження. Ця традиція, яку називали передвінчальним опитуванням, була напрочуд популярною на Рівненщині у минулому століття, але вже тепер вона або не зустрічається взагалі, або ж вкрай рідко.
А що ж далі? А далі безпосередньо день Х. Перед виходом у церкву вдома молодят благословляли батьки. Лише після цього наречені разом із гостями вирушали у храм на вінчання.
Важливу роль під час таїнства шлюбу виконували свідки. Вони під час вінчання тримали над головами молодих вінки – спеціальні церковні корони. Тримали їх протягом певного часу – коли священник благословляв подружжя на щасливе сімейне життя. Опісля сказаного корони опускалися, руки свідків відпочивали, а молоді ставали на вишитий рушник – ще одна вінчальна традиція, яка побутувала на Рівненщині. Фактично на цьому таїнство шлюбу і закінчувалося. А от саме весілля тільки починалося.