У православній церкві жіночі монастирі є місцями служіння Богові, постійної духовної праці та здійснення аскетичних подвигів жінками, які прийняли чернечі обітниці. Відмовившись від мирського життя, монахині займаються виготовленням ікон, випіканням проскур, рукоділлям, доглядом за господарством та іншими обов’язками, пише сайт rivnenchanka.info.
На Рівненщині монастирі часто будували у спокійних місцях, що сприяє глибшому зануренню в молитву та духовні роздуми. Один з них розташовується в селі Білівські Хутори. Називається він на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Період становлення та розвитку монастиря був непростим, але святе місце стало духовним прихистком для вірян з Рівненщини, Тернопільщини, Львівщини та інших регіонів країни.
Заснування монастиря та його подальша доля
Різдва Богородиці Білівський жіночий монастир — місце історичне. У квітні 1927 року в селі Білівські Хутори у будинку Степаніди Надьохи сталося дивовижне оновлення ікони Богородиці «Стягнення загиблих». На тому місці, де сталося диво, у 1928 році насельник Почаївської лаври архімандрит Мелітон заснував скит монахів.
Ще однією цінною святинею, крім ікони Богородиці «Стягнення загиблих», стала ікона Божої Матері «Достойно є». Написали її на Афоні в Греції на прохання Мелітона. Святиню переправляли в Білівський монастир спочатку залізницею, а потім з селища Клевань до села Білівські Хутори хресним ходом. Відбулося це у 1930 році.
Коли архімандрит Мелітон помер, монастир розформували. Приміщення храму почали використовувати як медичний пункт, школу, клуб. Існує легенда, що Божу Матір розгнівало сплюндрування святині. Коли в приміщенні церкви хотіли показати кіно, то нічого не виходило і врешті решт апаратура згоріла.
Історія найціннішої святині монастиря
Для участі в російсько-турецькій війні з села Білівські Хутори були призвані 2 брати — Йосип та Кирил. Коли рота, в якій служили чоловіки, зайшла у розтрощене місто неподалік Константинополя, вони знайшли в одному з частково вцілілих храмів ікону Богородиці «Стягнення загиблих».
Йосип та Кирил забрали знахідку з собою. Ікона оберігала чоловіків. За легендою вона допомогла їм повернутися додому. Після повернення у Білівські Хутори Йосип повісив ікону у себе вдома. Згодом чоловік подарував її своїй донці Степаніді на весілля.
Якось жінка помітила, що ікона почала чорніти. Через деякий час взагалі неможливо було розгледіти зображення. В той час, коли з іконою почали відбуватися зміни, Степаніда стала втрачати зір.
Одного разу вночі дочка Йосипа побачила на стіні вогник та хотіли загасити його, але той виявився холодним. Вранці жінка побачила, що ікона посвітлішала. Звістка про диво ширилася селом. До будинку Степаніди постійно приходили люди в надії на зцілення та Боже благословіння.
Чудотворний вплив ікони відчуло багато вірян. Охочих побачити її ставало все більше. Через це Степаніда вирішила винести ікону на вулицю. Коли жінка це зробила, до неї повернувся зір.
Складна доля насельниць Білівського жіночого монастиря
Складною була доля не тільки Білівського жіночого монастиря, а і деяких його насельниць. Монахиню Версавію у 18 років звинуватили у держзраді. В 1953 році Міністерство державної безпеки СРСР арештувало дівчину. Версавію засудили до 10 років відбування покарання у виправно-трудових таборах.
Оскільки жінка була християнкою, то не погоджувалася працювати у святкові дні та неділі. За це Версавію відправляли у карцер на 5 діб. Якось до монахині було застосовано суворіше покарання — 50 діб у карцері. Версавію лишили в одній сорочці в холодному приміщенні, де були тільки нари та ледь тепла груба. Загалом близько 5 років насельниця провела у таборах.
Була звинувачена у державній зраді й настоятелька монастиря Алевтина (Ганна Сірук). Вся її родина ходила до церкви й не приховувала, що сповідує християнство. Оскільки Ганна та її близькі відмовлялися працювати у колгоспі в неділю, то самі себе наражали на небезпеку отримати покарання від радянської влади.
Монахиня розповіла, що в 1953 році її та ще 7 дівчат з села Садове Гощанського району арештували. Одного ранку, коли Ганна Сірук встала помолитися, по неї прийшли сусід та хресний, яким наказали затримати дівчину.
Після тривалих допитів Сірук засудили до 10 років у виправній колонії у Караганді. Коли до влади прийшов Хрущов, обвинувачення з Ганни зняли, тому відбувала покарання 3,5 року.
У 1992 році Сірук прийняла чернецтво. Її було пострижено у монахині з ім’ям Алевтина. Жінці запропонували послух у Білівському монастирі, який планувалося відбудувати. Вона прийняла пропозицію. Алевтина є найстаршою ігуменею не тільки в Білівському жіночому монастирі, а й в Україні.
Життя черниць у монастирі
У монастирі діють суворі правила. Ранок черниць починається з того, що вони встають о 5 ранку. О 6 ранку відбувається полуношниця, а о 7 — літургія. Після цього монахині снідають. Потім кожна з них отримує завдання на цілий день. До обов’язків насельниць входить:
- вирощування сільськогосподарських культур;
- догляд за худобою;
- випікання проскур;
- пошиття риз для священнослужителів;
- проведення місіонерської діяльності серед місцевих жителів та паломників тощо.
Також ігуменя щодня призначає по 3 монахині, які чергують у трапезній. Вони займаються приготуванням їжі.
Насельниці, яким через вік чи стан здоров’я важко працювати фізично, виконують нескладну роботу. Часто вона пов’язана з рукоділлям.
Зимою о 16.00 у храмі «Достойно є» відбувається вечірнє богослужіння. Влітку воно починається на годину пізніше. Спати лягають насельниці о 21:00 або о 23:00-00:00.
Монастир у період незалежності України
Монастир, який за часів СРСР використовували для мирських потреб, відновив свою роботу у 1992 році. Ігуменя Алевтина згадує, що спочатку монахиням не було де жити. Їх прийняли у селі. Ночували по хатах, по горищах.
Грошей на відбудову монастиря не вистачало. Вдень монахиням доводилося важко працювати, тому молитися мали змогу тільки вночі. Та Алевтина не шкодує про труднощі, адже подолавши їх, насельниці отримали свою обитель.
У 1995 році з’явилося кілька нових господарських споруд. Черниці спорудили їх самі. Нову церкву «Достойно є» на території монастирського комплексу побудували у 1997 році.
За часів незалежності України почали добудовувати нові корпуси та поверхи у вже наявних. У 2000 році побудували триповерховий корпус. Другий його поверх відвели під храм Діви Марії «Стягнення загиблих», який освятили у 2008 році. На інших поверхах розташували готель, трапезну та келії.
З кожним роком зростала кількість паломників, які відвідували Білівський жіночий монастир Різдва Богородиці. Вважається, що їх могло би бути ще більше, якби не проблеми з транспортною доступністю. Лише 3 рази на день курсує автобус, яким можна добратися в село Білівські Хутори.
Білівський жіночий монастир Різдва Богородиці має цікаву та водночас непросту історію. Головна його святиня — чудотворна ікона Богородиці «Стягнення загиблих» — стала символом надії для багатьох вірян. Попри те, що монастир за часів СРСР використовувався для забезпечення мирських потреб, після здобуття незалежності Україною він відновив свою діяльність і донині допомагає паломникам знайти розраду та душевний спокій. Відновити Білівський жіночий монастир вдалося завдяки важкій праці насельниць, на долю яких випало немало випробувань.