На Рівненщині вміють берегти історію та давні традиції. Вони не лише у музейних експонатах, а й у кропіткій праці талановитих людей. Традиційний костюм Полісся може розповісти про свій край не гірше за старовинну світлину, якщо відтворити його з любов’ю та увагою до деталей. Семеро майстринь з Рівненщини взялися за цю непросту справу, яка потребує майже ювелірної точності. Вони відтворили технологію виготовлення святкового жіночого вбрання з тонкої, напівпрозорої тканини з натурального льону. Такі костюми ще називають серпанковими, адже їхня невагомість та витонченість нагадують вранішній туман, пише rivnenchanka.info.
Ткацтво на Рівненщині
Раїса Тишкевич, завідувачка Сарненського історико-етнографічного музею, розповіла, що у минулому ткацтво було дуже поширеним у Рівненській області. Ткацький верстат був невід’ємним атрибутом кожної хати, а дівчата вже з 10–12 років могли вправно за ним працювати. Навчати дітей цій справі у такому юному віці родичі починали не просто так, адже дівчаткам потрібно було встигнути виткати придане на майбутнє життя. Особливо у ті часи цінувалося серпанкове полотно, але створити його було справді складно і потребувало чимало часу. Проте, як зазначила Раїса Тишкевич, така техніка ткацтва дуже цінувалася на Рівненщині, адже готовий одяг мав вишуканий, легкий та ніжний вигляд.
Серпанкове полотно ткали з особливого льону, який називали лущик або великольон. Господині збирали його до того, як висипеться насіння. Лише тоді можна було отримати з нього тоненьку, майже прозору, як ранковий туман, ниточку. На виготовлення повного костюма з ранкового туману у давнину вправній майстрині потрібно було витратити приблизно рік.
В інших регіонах України з такого полотна зазвичай виготовляли жіночі головні убори – намітки. І лише на Рівненщині майстрині створювали з серпанку цілі костюми. У такому ошатному вбранні жінки виходили заміж або одягали його лише на великі свята.
Працівниця Рівненського обласного краєзнавчого музею вважає, що виготовлення одягу у техніці серпанку – це ткацтво вищого пілотажу. Не всі вправні майстрині стали відомими у своїй справі, але їхні творіння живуть та надихають і досі.
Раніше цілі скрині серпанкового одягу можна було побачити в селах Миляч, Селець, Орвяниця, Берестя, Крупове, Вільне та інших селах Дубровицького й Сарненського районів . Прабабусі та бабусі на Рівненщині дбайливо зберігали його у скринях, щоб передати онукам. Однак зараз знайти цілий традиційний костюм Полісся у техніці серпанку – справжня рідкість.
Відродження красивих традицій
Майстрині з радивилівської “Майстерні ткацтва” об’єдналися, щоб дати друге життя давнім традиціям нашого краю. Вони прагнули відновити народні ремесла рідної землі і поєднати їх із сучасним життям, показати новому поколінню, наскільки гарним та стильним може бути традиційний одяг. Таким чином радивилівським майстриням вдалося створити чотири костюми із серпанкового полотна за зразками початку ХХ століття та початку ХХІ століття.
Ткалі стали й моделями для демонстрації серпанкових костюмів. Жінки розповіли, що важко словами описати ті емоції, коли одягаєш настільки витончений та невагомий одяг з історією. Це і відчуття єднання зі своїми предками, і бажання передати у своєму образі власну ідентичність. Особливість цього одягу – у стриманому оздобленні, простоті та мінімалізмі, що свідчить про вишуканий смак селянок минулих століть.
Традиційні костюми Полісся, які були виготовлені майстринями з Радивилова, представили у музеї Івана Гончара у Києві. Також зразки такого вбрання представлені в етнопарку “Ладомирія” у Радивилові. Щороку перша неділя вересня тут присвячена святу автентичного костюму.