Монаше життя – це свідома відмова від земних розкошів, задоволень та спокус. Це втеча в монастир від світу земних суєт. Своє життя монахи та монахині присвячують Богові. Кожен їх день – це поєднання молитви і невтомної праці. І так до кінця своїх земних днів.
У далекому XVII столітті у містечку Дубно, що на Рівненщині, з’явилася обитель сестер ордену Пресвятої Діви Марії з гори Кармель (кармелітів). Монахині-кармелітки дотримувалися суворого статуту – щодня вони пам’ятали про плинність життя та готували себе до зустрічі з Богом. Про монастир та спосіб життя сестер-кармеліток у Дубні – читайте далі на сайті rivnenchanka.info.
Заснування монастиря
Історія заснування спочатку костелу, а згодом і монастиря кармеліток сягає першої чверті XVII століття. Тоді місто Дубно номінально знаходилося в руках спадкоємця острозької ординації Владислава Домініка Заславського. Та на практиці всім родовим майном розпоряджалася його матір Єфросинія Острозька. Вона була католичкою за віросповіданням. Тому не лише дозволила, а й забезпечила матеріальну, фінансову та адміністративну допомогу в будівництві костелу кармеліток у Дубні.
У 1630-х років в документах уже фігурує дерев’яний католицький храм поруч з древнім православним Хрестовоздвиженським монастирем. Однак католицького монастиря на той час ще не було.
У 1690 році на місці дерев’яного храму кармеліток було збудовано новий за кошти Анастасії Чернецької. А двома роками раніше поруч зі старим храмом з ініціативи Теофіли Любомирської було споруджено кармелітський дерев’яний монастир.
Додамо, що у 1721 році вищезгадана Анастасія Чернецька виділила кошти на те, аби перетворити дерев’яний костельно-монастирський комплекс на мурований. Ці роботи були здійсненні впродовж двох наступних десятиліть. Освячення храмового комплексу кармеліток провів Луцький єпископ Францішек Кобельський.
Як жили служниці ордену кармеліток?
Служниці католицького ордену кармелітів у своєму повсякденному житті дотримувалися суворого статуту. Черниці за життя готувалися до неминучого для кожної людини – смерті.
Відомо, що вони навіть спали в трунах. А при зустрічі одна з одною віталися фразою: «Memento mori». З латині це вітання перекладається, як «пам’ятай про смерть».
Найважливішим елементом щоденного життя черниць-кармеліток у Дубні була молитва. З неї починався день монахинь – нею ж він і завершувався.
Поза часом призначеним на молитву, сестри займалися виконанням різноманітних робіт. При монастирі кармеліток у Дубні був сад, город і пасовисько. Відповідно, тут роботи всім вистачало. Крім цього, черниці виконували таку роботу як прання, прасування, прибирання, шиття, приготування їжі тощо.
Також черниці займалися вихованням місцевих дівчаток. Через що дубенчани часто називали сестер «панночками» або «панєнками». Це дало назву вулиці, що вела до монастиря – Паненська (згодом перейменована на честь Тараса Шевченка).
Подальша історія монастиря кармеліток
Головна трагедія проживання кармеліток у Дубні полягала в тому, що поруч з ними існувала православна Хрестовоздвиженська чоловіча пустинь, яка підпорядковувалася Почаївській Лаврі. Дорога до цього православного монастиря вела лише через браму монастиря кармеліток – іншого проходу не було. Одного разу начальниця кармеліток звеліла замкнути монастирські ворота і ченці Хрестовоздвиженського монастиря опинилися наче у в’язниці.
У свою чергу Почаївська Лавра вимагала передачі всього монастиря кармеліток Хрестовоздвиженській пустині. Між обителями тривала багаторічна судова тяганина, де ребром ставилося питання про існування ордену кармеліток в Дубні. Допоки місто Дубно входило до складу Речі Посполитої монастирі дотримувалися відносного паритету.
Та після того, як землі Волині опинилися у складі Російської імперії, вся територія кармелітського монастиря разом із будівлями, згідного указу царя, була передена Хрестовоздвиженській пустині. А черниць-кармеліток перевели в інше місце.
Перед вимушеним від’їздом кармелітки знищили в монастирі вікна, підлогу, грубку, а землю навколо монастирі передали у фіктивну оренду. Та православне відомство, перейнявши майно кармеліток, швидко все відбудувало.
Після приходу польської влади у міжвоєнні роки комплекс було передано католицьким ченцям кармелітам-босим. Та господарювали вони тут недовго, бо незабаром монастир перейшов до католицьких черниць сестер Божого Провидіння. Одним із покликань сестер Божого Провидіння було виховання і катехизація (вивчення основ християнської релігії) дітей. Тому у міжвоєнні роки при монастирі діяло професійне училище для дівчаток. Крім загальноосвітніх предметів тут навчали введенню домашнього господарства, шиттю та крою.
Після вересня 1939 року монастир припинив свою діяльність. У повоєнний радянський період комплекс будівель було пристосовано під потреби онкодиспансеру. Він припинив своє існування у 2011 році, поступивши місцем хоспісу. А сімома роками раніше у 2004 році у монастирі були виділені кімнати для домової церкви та під келії Свято-Варваринського жіночого монастиря УПЦ (ПЦУ).
Додамо, що у 2018 році православні та римо-католицькі священники об’єдналися для того, аби провести заупокійну месу за 40 католицькими монахинями, останки яких були знайдені на території комплексу. Краєзнавці припускали, що останки черниць споганили за радянських часів шукачі скарбів.
І хоч обряди православних і католиків різняться, все ж вони об’єдналися для того, аби душі кармеліток, що мешкали у Дубні, змогли віднайти вічний спокій.